Четвер, 22.02.2018, 08:24
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Волейбольний клуб "Полтавчанка"
Меню сайту
Інформаційний партнер
Календар
«  Квітень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Архів записів
Наше опитування
Як Ви оцінюєте виступ команди в першому сезоні у вищій лізі?
Всього відповідей: 69
Пошук
Головна » 2011 » Квітень » 25 » До Дня народження Андрія Кузнецова
17:18
До Дня народження Андрія Кузнецова
На цю статтю я натрапив випадково, перебираючи підшивку полтавської газети "Спортарена" за 1997 рік. Звісно, з тих пір утекло багато води і багато чого змінилося. Але в ній наведено багато цікавих фактів про життя Андрія Кузнецова, про які деінде прочитати дуже важко. Тож викладаю її до Дня народження видатного полтавського волейболіста.

Важко писати про людину, яку особисто не знав. Ще важче, коли усвідомлюєш, що і познайомитися з нею уже ніколи не вдасться…
Андрій Кузнецов був не лише визначним спортсменом, а ще й неабиякою особистістю. Про нього досить багато говорили по радіо, телебаченню, писали у газетах. Хвалили за успіхи і досягнення, критикували за помилки і поразки, досить часто забуваючи, що за цим стоїть людина із своїми щоденними проблемами, клопотами і радощами, сумнівами.
Ця розповідь написана у пам'ять про Андрія. 23 квітня йому б виповнилося 31.
Я щиро вдячний за ту велику допомогу, що надали мені при підготовці цього нарису тренери Полтавської СДЮШОР №2, де Андрій робив свої перші кроки у спорті, шліфував майстерність, а ще його друзям та знайомим. І, звичайно ж, велике спасибі за допомогу батькам Андрія. Вони й досі не можуть повірити, що втратили свого сина назавжди. Мати, Валентина Іванівна, все чекає, що одного дня він з'явиться на порозі рідної домівки. Вірить у неможливе, бо материнська віра справді свята....
Головна мета написання цього матеріалу - розповісти про Андрія таким, яким його знають і пам'ятають близькі йому люди. Сподіваюся, що це мені хоча б частково вдалося...
Оглядаючи увесь його життєвий шлях, можна стверджувати, що славні перемоги у нього чергувалися з поразками. Але він завжди залишався самим собою: легендою світового і вітчизняного волейболу, лідером команди-чемпіона Європи, світу, срібним призером сеульської Олімпіади. У 1991 році Кузнецова визнали кращим волейболістом «континенту». Та справа не у титулах, хоч їх Андрії мав дуже багато. Він був яскравою зіркою найпершої величини на спортивному небосхилі планети, одночасно залишаючись звичайним хлопцем. 
Говорять, що чим яскравіше світить зірка, тим швидше вона згасає. Зірка Кузнецова згоріла раптово і несподівано, у зеніті слави. Але його смерть була, мабуть, лише на перший погляд раптовою. Не дарма ж говорять: що кому на роду написано - того аж ніяк не минути... Невідомо, чи вірив він у долю, випадковість. Адже під час останнього приїзду додому з усмішкою розповідав друзям про те, як циганка нагадала, що загине в автомобільній катастрофі, коли йому не буде і тридцяти.
Можна вірити у випадковий збіг обставин чи стверджувати, що лиха доля невідступно стежи­ла за ним і нічого вдіяти було неможливо. Та це уже не має і не матиме ніякого значення, адже підступну смерть не подолати і повернути до життя Андрія не вдасться. Залишається лише нарікати на несправедливість писаних там, нагорі, за межею нашої свідомості, законів людського буття.
Науці відомо багато прикладів, коли людям достовірно передбачали їх майбутнє. Відомий російський поет Микола Гумильов знав про дату своєї смерті. Передбачали майбутнє багатьом відомим людям: від імператорів до простих смертних. Знали про це і Наполеон, і декабристи, та нічого не змогли зробити, щоб врятувати власне життя... Випадковість чи невідворотність долі? Це нам аж ніяк не дано осягнути.
Є у людини, мабуть, якесь шосте відчуття, яке непідвладне розумові. Можливо, і Андрій відчував щось лихе. Адже, за словами товариша по збірній Юрія Сапеги, йому не хотілося їхати із Феррари у Барі на запрошення друзів, гравців і тренерів команди, у якій він грав до цього, зустрічати Новий рік. Але все ж таки поїхав...
Говорять, що людина сама обирає свою долю. А, може, навпаки - доля обирає людину. Вона, ніби глибока колія, з якої нікуди не звернути... Хто знає, можливо в останню мить йому і згадалися слова тієї циганки. Цього Андрій уже не розповість. Нікому...
У Полтаві, у сім'ї Кузнецових Валентини Іванівни та Івана Олексійовича, саме готувалися до зу­стрічі Нового 1995 року, поралися на кухні. Пролунав телефонний дзвінок. Мати першою підійшла до апарата, підняла трубку. Вона була певна: дзвонить Андрій. Він часто телефонував, розповідав про себе, говорив, що все нормально... Телефоністка переконалася у правильності набраного номера, сказала, що дзвонять з Італії. Та замість рідного синового голоса мати почула інший, якийсь різкий, ніби металевий, і, о Боже, що їй говорять: «Андрій загинув...
Сполохано забилося у грудях матері серце, хоч розумом ще й не усвідомлювала почутого, перепитала: «Який Андрій? Як загинув?» А біль у грудях все наростає. «Ваш Андрій, Кузнецов. Загинув у автокатастрофі...»
Все... Про інші події уже взнала з розповіді рідних, бо сама тоді і під час прощання та поховання неодноразово втрачала свідомість. Серце боліло так нестерпно... Адже для батьків найбільше горе - втратити свою дитину, пережити її. Можливо, з роками біль дещо притупляється, але не проходить, не загоюється рана на серці, постійно кровоточить і не зупинити страждання, як не вичерпати материнських сліз, не зменшити гіркоту втрати.
Народився Андрій у місті Узин Київської області у сім'ї військовослужбовця. Його брат Леонід був на дев'ять років старшим. Але між ними склалися добрі стосунки і взаємопорозуміння.
Після закінчення військової служби майор у відставці Іван Олексійович Кузнецов разом із сім'єю переїхав жити до Полтави. Андрійко з дитинства був спокійною вихованою дитиною. У школі на­вчався добре. Усі предмети давалися легко. Порівняно із своїми ровесниками був слухняний. Виконував усі настанови батьків, учителів. Маленького хлопчика-третьокласника мама привела спершу до баскетбольної секції, потім, дещо пізніше, він сам вибере волейбол. Одночасно із тренуваннями Андрій, за порадою батьків, навчається і в музичній школі по класу баяна. Кілька разів висловлював бажання припинити заняття музикою, щоб сконцентрувати усю увагу на волейболі. Та не хотів засмучувати маму, яка мріяла, що син серйозно займеться музикою. Щоправда, отримавши через п'ять років атестат про закінчення курсу навчання, баян потім так у руки і не брав.
Вільного часу майже не було: школа - уроки, тренування - змагання, репетиції - концерти. А коли випадала хвилина відпочинку, любив провести її з батьками, друзями, порибалити і послухати ліричну музику. Батьків Андрій дуже цінував і поважав. Часто, граючи уже в ЦСКА чи за збірну СРСР, він телефонував додому і ділився враженнями про матчі, обговорював їх епізоди. Інколи мама приходила на ігри. Для сина була дуже важлива її підтримка. За її присутності він упевненіше і спокійніше почував себе на майданчику. І це при тому, що ще з дитинства він був досить самостійним. У складній життєвій ситуації міг за дорослого прийняти правильне рішення. Одного разу Андрій, ще малим, не встиг на поїзд, на якому збірна спортшколи вирушала на відповідальні змагання. Він був лідером команди і добре розумів, що від його участі залежить результат виступів, тому підвести друзів він не міг. Тому Андрій самотужки дістався місця проведення турніру.
 Де б не грав Андрій, у якій компанії не знаходився, не зважаючи на свою доволі спокійну вдачу, завжди був душею колективу. Його усі поважали. А товариші по команді обрали капітаном. Багато людей прийшли провести Андрія у останню путь. Це вже було 5 січня.
Про смерть легендарного волейболіста на батьківщині дізналися із скупого інформаційного повідомлення у випуску «Новин» телекомпанії «Останкіно»: «Гравець націоналальної збірної Андрій Кузнецов, який виступав за один із італійських клубів, загинув вночі з 30 на 31 грудня в автокатастрофі. Машина волейболіста вдарилася у загородження поблизу населеного пункта Чиеті. Дружина і двоє дітей, які їхали з ним, травмовані. Це сталося лиш за кілька годин до Нового 1995 року». Поховано Андрія Кузнецова у Москві.
Усі національні спортивні видання розповіли на своїх сторінках про загибель Андрія. Сумували й журналісти з італійської газети «Мессанжеро», які надрукували статтю під промовистим заголовком «Волейбол у траурі»… І це було дійсно так. Адже де б не виступав Андрій, за короткий час, проведений на майданчику, навіть у виїзних матчах він ставав улюбленцем болільників. 
Мало хто навіть із наших земляків знає, що розпочинав свою кар'єру тоді ще десятирічний Кузнецов у Полтавській спеціалізованій дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву №2 у тренера Богданова. Уже в десятирічному віці він виділявся серед ровесників змістовною, по-дорослому осмислено грою. За словами ще одного з тренерів цієї школи Анатолія Івановича Офата, Андрій володів якимось дивним відчуттям гри, на кілька ходів наперед передбачаючи діі як своїх партнерів, так і суперників. Навіть пізніше, виступаючи на різноманітних престижних турнірах і змаганнях, він саме перегравав, а не «пробивав» захист досвідчених волейболістів-професіоналів. А ще Андрій був досить акуратним у виконанні будь-якого технічного прийому, навіть найпростішого, практично ніколи не помилявся і викладався завжди до останнього. Згадує Анатолій Офат: «Одного разу під час приїзду юних полтавських волейболістів до Москви (Андрій тоді уже грав за ЦСКА), Кузнецов запросив земляків на тренування знаменитих армійців. Було це одразу після відзначення чергової річниці Жов­тневої революції, а з нею і невеликих канікул волейболістів. Тоді усіх полтавців здивувала та самовіддача, з якою Андрій працював на тренуванні. Потім він розповідав, що не може грати чи тренуватися напівсиди. Взагалі, навіть не уявляє, як це повністю не викладатися на майданчику.
Перший значний успіх прийшов до Андрія ще у 1981 році, коли він разом із товаришами-полтавцями у Чернігові виграв чемпіонат України. Через рік наші земляки повторили успіх. Були гучні перемоги і на всесоюзних змаганнях Так, у Сухумі полтавська команда виграла турнір на приз Надії Курченко. Андрія уже тоді визнавали кращим серед своїх ровесників. Ще навчаючись у полтавській школі №13, його кілька разів запрошували, до київського спортінтернату. Але батьки не відпустили, вважаючи, що син має виховуватися у ciм’ї. Та після 8-го класу Андрій разом з тренерами все ж умовив батьків. У Києві його зустріли добре. Партнери і друзі обрали своїм капканом. Одночасно зді­бним юнаком зацікавилися представники московського інтернату. Адже завжди кращих гравців підбирали для столичних команд. 3 них легше було потрапити і у збірну країни. Відомий російський тренер Володимир Кондра прїздив до Полтави, вів переговори з батьками і тренерами Андрія. Сам же Кузнецов спокусився тим, що йому запропонували місце у основному складі «Іскри» із Одиицово. Зрештою, дійшли згоди. Андрії вирушив на оглядини до Москви. Але так сталося, що він розминувся з людиною, яка мусила його забрати з київського спортінтернату. Коли юнак сам прибув до Москви, виявилося, що його ніхто не зустрічає, а команда виїхала на ігри. Повернувшись до Києва, з розпачем дізнався, що його виключили з спортінтернату, вважаючи, що він уже перебрався до Москви. Щоправда, ситуацію вдалося прояснити і Андрій із Полтави виїхав до «білокам'яної». Прибувши туди не зеленим юнаком, а гравцем, що подає неабиякі сподівання. Про це свідчить і авторитетний у Росії тренер Володимир Кондра: «У 1982 році я привіз Андрія з Полтави до Москви, він навчався тоді у 9 класі. Те вже у такому молодому віці можна було сміливо сказати, що з нього виросте видатний волейболіст. Це він і довів, коли грав за «Iскру», ЦСКА, молодіжну і національні збірні країни, які я тренував».
Виступаючи за команду «Іскра» із Одиицово, Андрій перемагає зі своїми однолітками на сезонній спартакіаді у Ташкенті. Саме там його і помітив тренер збірної, тепер президент Всеросійської федерації волейболу Валентин Жуков.
- Працювати з ним, - розповідає досвідчений тренер, - було одне задоволення. Андрій все розумів з одного погляду. І завжди чітко виконував тренерські вказівки.
Саме у цей період і розпочався злет та дивовижна спортивна кар'єра Кузнецова. У складі збірної Союзу він стає чемпіоном Європи та світу серед юнаків. У 20 років уже з'являється в основному складі легендарної армійської команди, яка була кращою у Союзі і диктувала свої умови на континентальних кубкових клубних змаганнях.
Там же, у ЦСКА, Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона грала за жіночу команду клубу. Людмила Швецова, під таким прізвищем її знали вітчизняні уболівальники, виступала і за національну збірну Радянського Союзу. Після одруження Андрій заборонив Людмилі грати у волейбол. Він, добре знаючи, які величезні навантаження доводиться переносити спортсменам, турбувався про майбутню матір своїх дітей.
У 21 рік Андрія запросили грати за національну збірну СРСР. Був він тоді наймолодший н найперспективніший у її складі. Для волейболіста це великий успіх, визнання його майстерності, новий етап у спортивній біографії.
У тому ж 1987 році Радянська збірна виграла континентальне золото, Андрія Кузнецова визнали відкриттям чемпіонату у нашій команді. Одразу після вшанування переможців спортсмен у розмові з відомим російським журналістом Левом Россошиком розповів про плани на майбутнє: «Перше золото - європейське - у мене уже є. Залишається зібрати повний комплект медалей найвищої проби: з Олімпіади та чемпіонату світу. Можливо, тоді і заспокоюся. Адже, як говорять: кожна людина повинна посадити дерево, збудувати дім і виростити сина. Будемо вважати, що саджанець я уже посадив і фундамент будови заклав. А син у мене обов'язково буде!» 
Андрій дуже хотів мати сина. Про це він неодноразово говорив з друзями, батьками. Можливо, відчував щось лихе і хотів таким чином продовжити свій рід, втілити себе у сині.
З усіх цих планів йому не вдалося реалізувати лише один - завоювати олімпійські нагороди найвищої проби. Андрій Кузнецов, як і Радянська збірна, були близькі до здійснення мети під час сеульської Олімпіади. Команда грала досить потужно, комбінаційно, мала збалансовані усі ланки чудових виконавців. Але у останньому, найважливішому поєдинку щось «зламалося» у діях наших волейболістів. І така довгоочікувана золота медаль попливла за океан. У тій грі американці були дійсно сильніші.
Хоч, на мій погляд, не вони перемогли, а програли наші хлопці. Не допоміг і Кузнецов. На майданчику гравцям не вистачило взаємопорозуміння. Збірна СРСР поступилася психологічно і, мабуть, ще до початку поєдинку. А втілити цю перевагу в життя було вже «справою техніки». З того часу розпочався певний занепад волейболу у Радянському Союзі. Розпочалася зміна поколінь.
Для Андрія ця Олімпіада була особливою ще й тим, що під час його перебування у Сеулі у нього народилася перша дитина - донька Женя. Мама, Валентина Іванівна, була у Москві, увесь час знаходилася поблизу онуки і невістки, навіть забирала їх з пологового будинку.
Чи не найщасливішим у спортивній кар'єрі Кузнецова був 1991 рік. Його обирають капітаном національної збірної. (Він так назавжди і залишився капітаном, душею команди). Разом з товаришами виграв у черговий раз європейське золото. У фіналі росіяни перемогли чемпіонів світу - італійців. Одразу ж після першості континенту його запросили грати за італійський клуб «Лаціо» у професійній волейбольній лізі. Цього ж року спортивні фахівці, тренери, журналісти визнали Кузнецова кращим волейболістом Європи, що стало несподіванкою навіть для самого Андрія. Дізнався він про цю приємну новину під час тренування. Процедура нагородження: справила на нашого земляка велике враження. Про неї він захоплено розповідав друзям. 
Золоті медалі, здобуті у 1991 році на чемпіонаті континенту, були останньою значною перемогою російської команди на чолі з Куанецовим. Через рік вона невдало виступила на Олімпіаді у Барселоні, фінішувала сьомою. У той час, коли збірна грала невдало, італійські клуби Кузнецова здобували перемогу за перемогою. Зарубіжна преса добре відгукувалась про його виступи. Досить ча­сто гра Кузнецова була вирішальною для результату поєдинку.
Саме на цьому ґрунті і стався конфлікт. Збірна Росії у черговий раз на чемпіонаті світу виступила невдало, Андрій не зміг грати у її складі, хоч чимось допомогти партнерам. Далася взнаки травма спини. Тож одразу із Афін він поїхав заліковувати її до Італії. А у Росії, як це часто буває після поразок, почали шукати винуватця. Ним спробували зробити Кузнецова. Його звинуватили мало не в тому, що він симулював біль у спині і вирішив себе поберегти до італійського чемпіонату. Комусь потрібно було зняти з себе вину за власні прорахунки і перекласти її на плечі іншого.
Ніхто з друзів по команді серйозно не сприймав ці звинувачення. Адже, добре знаючи бійцівський характер Андрія, розуміли, що той зрадити друзів не може. Та він сприйняв ці звинувачення як образу. Взагалі такі нападки Кузнецов брав близько до серця.
Мати згадує, як під час одного з останніх приїздів додому разом з товаришем, Андрій був ніби сам не свій. Пояснював це тим, що турбувався, як реабілітувати себе перед численними уболівальниками, які навіть гадки не мели про справжню причину його відсутності на майданчику у Афінах. Згодом у нього відбулася відверта розмова з одним із тренерів - призвідників конфлікту. Неві­домо про що вони говорили, але Андрій повернувся до Полтави у кращому настрої. А 10 грудня 1993 року у його родині сталася приємна подія - народився син. Андрій був на вершині щастя. Нарешті здійснилася його мрія. Сина назвали на честь батька, теж Андрієм. Уже тоді, за свідченням друзів, Кузнецов все частіше задумувався над тим, щоб закінчити активні спортивні виступи і перейти на тренерську роботу. Пропозиції були, і досить звабливі.
Та ніч з 30 на 31 грудня 1994 року перекреслила усі мрії, відняла у дітей батька, у батьків сина, вкрала найталановитішого вітчизняного волейболіста.
Інколи дружина Людмила привозить дітей Женю і Андрійка до дідуся та бабусі у Полтаву. Вони, як говорить Валентина Іванівна, це єдине, що залишилося їм від сина. Живуть діти зараз в Італії. Донька ходить у школу до 4 класу. Син Андрій у свої майже три з половиною дуже схожий на батька. Знайомі говорять: ніби дві краплі води.
Батьки після смерті сина часто бувають на його могилі. Вони й живуть цими миттєвостями від поїздки до поїздки, від зустрічі до зустрічі з сином. Мама, тужачи біля могили, завжди довго розмовляє з ним, ніби з живим... Коли б не приїздили вони до свого Андрія, на його могилі полум'яніють живі квіти. Його люблять, про нього пам'ятають, його не забули. От лише останнім часом їздити стає все важче. Постійно виникають проблеми з фінансами. Та й здоров'я уже не завжди дозволяє.
Коли я востаннє зустрічався з Валентиною Іванівною, вона лежала у лікарні: нелади із серцем, та й тиск дає про себе знати. Адже не кожній матері пережити таке під силу. Але, що б не сталося, як вона сказала, обов'язково буде поряд із своїм Андрієм 23 квітня, у день його народження.
Пам'ятають про свого вихованця і у Полтавській СДЮШОР №2. Цього року тут відбувся уже другий міжнародний турнір з волейболу пам'яті Андрія Кузнецова. У двох вікових підгрупах добре виступили юні полтавці – його зміна. Кілька вихованців спортшколи уже стали чемпіонами України, грають за національну збірну – продовжують започатковані ним традиції.
Зірка Кузнецова була досить яскравою, щоб непомітно зникнути з небосхилу пам’яті.
Нам же залишається пам’ятати про нього. Згадувати таким, яким він був у житті…


Володимир Непийпиво, газета «Спортарена» №2 від 24 квітня 1997 року
 

 

Андрію 6 місяців


Андрій із сином


Могила Андрія Кузнецова у Москві


Переглядів: 2668 | Додав: Admin | Теги: Андрей Кузнецов, Волейбол, Андрій Кузнецов, сборная СССР, Полтава | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
ВК "Полтавчанка" © 2010-2016 При використанні матеріалів сайту посилання обов'язкове